Ведучий 1. Геніальні люди народжуються нечасто. Вони, немов цвіт людства, спалах сліпучого світла духовності серед мороку наскрізь матеріальної буденності. Нація, котрій Бог дарує хоча б одну таку людину, почувається відзначеною, нагородженою.

Ведучий 2. По-різному, правда, складалися долі талановитих людей. Часто суспільство не тільки не шанувало, не берегло їх, але просто не розуміло, не сприймало і, навіть, переслідувало. Та як би там не було, врешті, скоріше чи пізніше, видатні люди удостоювалися належної їм пошани, їм ставили пам’ятники, про них писали книжки, ними гордилися. І чим вища культура нації, тим дбайливіше вона зберігає все, що пов’язане з цими людьми.

Ведучий 1. Сьогодні зібрала нас у цій залі проста і добра людина, а водночас геніальний поет, справжній патріот українського народу – Великий Каменяр. Ви здогадалися, що мова йде про Івана Яковича Франка. Подивіться на його портрет.

Ведучий 2. «Невеликий, хоч і сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, енергійно зачернена борода. Рудувате волосся покірно пнеться, вуса стирчать. Скромно одягнений, тихий і непомітний поки мовчить. А заговорить, -

Ведучий 1. – згадує Михайло Коцюбинський, - …

Ведучий 2. … - і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло і ясно од світла його очей, а його мова здається вам не словом, а сталлю, що б’є кремінь і сипле іскри».

Читець.

Що буде спокій на Пруті й на Дніпрі,

Що темні бунтарі – рутенці й малороси –

Зніміють, як вовки в зачиненій норі,

Тоді горів огонь в одній карпатській кузні,

А ковалі з вогню виймали білі кусні

заліза, й молоти гриміли замашні,

і дзиндри бризкали на піл і стін грузні.

Там, у закутні, сидів

Хлопчак. Йому

Призначено пройти

ядушливу тюрму,

Спалитися в труді,

Невгасно спалахнути

І вогняним стовпом

Вести народ крізь тьму.

Перегляд відео « Обличчя української історії. Іван Франко» (5 хв)

Читець 1.:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

   Читець 2.:

Сорок літ, мов коваль, я клепав

Їх серця і сумління...

Сорок літ я трудився, навчав

Весь заглиблений в тобі,

Щоб з рабів тих зробити народ

По твоїй уподобі.

    Читець 3.:

За що мене в пута скували?

За що мені воленьку взяли?

Кому я і чим завинив?

Чи тим, що народ свій любив?

Бажав я для скованих волі.

Для скривджених кращої долі

І рівного права для всіх

Се весь і єдиний мій гріх.

    Читець 1.

Не гасіте ж святого вогню,

Щоб як поклик настане,

Ви могли щиросердно сказать:

Я готовий, о, пане!

   Читець 2.

Встане славна мати - Україна,

Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сян-річки

Одна, нероздільна.

Щезнуть межі, що помежували

Чужі між собою.

Згорне мати до себе

Всі діти

Теплою рукою.

    Читець 3.:

Нехай пропаде моє ім'я, але нехай росте і розвивається український народ!

Ведучий 2. «Лиш боротись – значить жить» - це кредо Івана Франка завжди актуальне для нас, особливо в цей складний час. Це не просто гасло, а глибока внутрішня переконаність людини, яка пережила страждання, особисті невдачі, переборола тимчасову слабкість духу, але не зломилася. Це потім засвідчили його твори, які й сьогодні залишаються актуальними й відомими на весь світ.

Перегляд відео «Каменярі».

Ведучий 1. У кожного є найщиріші й найліричніші вірші. Це – поезії про кохання. Без них наші уявлення про поета як людину були б неповні, а часто й помилкові. Дуже не хочеться аби й І.Франко був для нас лише Великим Каменярем і Вічним революціонером. Адже був він звичайною людиною. Жив на цій землі прагнув великого кохання. Закохувався, страждав, розчаровувався….

Ведучий 2. Життя Франка склалося так, що він тричі покохавши, жодного разу не зазнав усієї глибини щастя взаємної любові і усе ж він свято беріг у своєму серці спогади про скупі дари цього величного почуття. І.Франко згадував: «Хвилини, в котрих я любив… були, майже, найкращі у моїм житті – жаль тільки, що були це заразом хвилини найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не радості».

Читець.

(перша – Ольга Рошкевич, друга – Юзефа Дзвонковська, третя – Целіна Жуковська-Зигмунтовська)

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга — гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

"Мені не жить, тож най умру одна!"

І мовчки щезла там, де вічно темнно.

Явилась третя — женщина чи звір?

Глядиш на неї — і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне —

Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!

Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,

І око в око зазира мені.

І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стине.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Ведучий 2. Розвійтеся вітром листочки зів’ялі,

                     Розвійтесь як тихе зітхання

                     Невтішені жалі, Незгоєні рани

                     Завмерлеє в серці кохання.

Пісня «Човен».

Ведучий 1. Але злигодні, урядові переслідування підірвали здоров’я Франка. Він тяжко захворів. Не маючи змоги писати свої праці власноручно, адже були паралізовані руки, він диктував їх синові, студентам. Щоденна праця була девізом його життя аж до самої смерті. 28 травня 1916 року Івана Франка не стало. Похорон перетворився на велику демонстрацію. Це був всенародний сум за великим письменником.

Ведучий 2. На могилі Франка на Личаківському кладовищі у Львові височить надгробок – каменяр, що молотом розбиває гранітну скелю. Великим Каменярем називають нащадки Івана Франка, письменника, що своїм полум’яним словом ламав скелю неправди і гніту в ім’я правди і волі.

Як спиться Вам?

Важкі столи столиць

Відсунулись від Вас – тепер назавше

І місто спить над Вами горілиць,

І Ви спите, землі в долоні взявши.

Читець 2.

Пройшли по ній і люди, і роки.

Тут слід лишали гунни, готи, гали.

… Мов камені підвалини в грунт лягли

Шашкевичі, Федьковичі, Франки.

Читець 3.

Народна шана – не вельможна милість.

Життя стає до вічності містком.

Поет, спіть,

Ви дуже натомились.

Це так непросто – Ви ж були Франком!

Читець 4.

Потрібно нам народжуватись тричі,

Щоб прочитати всі твої томи.

Всі дні твої безсмертні й таємничі.

Всели в нас дух і дай нам ясні кличі,

Як блискавиці, вирвані з пітьми.

Ведучий 2. Якби зібрати всі твори, перекладені Франком, можна було б укласти багатотомну антологію світової поезії. За обсягом перекладених творів з різних літератур Іван Франко не має собі рівного у світовій літературі.

Ведучий 1. Та попри все – Франко залишається Франком. Стоїть у нашій культурі – як людська совість, як наш національний докір. Він був і залишається нашим Вічним Революціонером. Для нас, що вічно бунтуємо і ніяк не можемо заспокоїтись. Для всіх скривджених і принижених. Навіть сьогодні.

    (Звучить гімн "Не пора". Під тиху мелодію читці читають вірш "Розвивайся ти, високий дубе").